“Дайте мені Шевченківську премію,
я куплю смертельну дозу героїну
і уйду красіво, з пєною на губах”
(Ю. Іздрик; 2021 рік)
Шевченківську премію Україна отримала в спадок від УРСР – квазі утворення в складі СРСР.
20 травня 1961 року постановою Ради Міністрів УРСР № 646 було засновано Республіканську премію імені Т. Г. Шевченка. Нею нагороджували видатних митців за високоідейні й високохудожні твори й роботи в галузі літератури, образотворчого мистецтва, музики, театрального мистецтва й кінематографії.
Зверніть увагу, що високоідейність передує високохудожності, а тому друге стає не надто вже й обов’язковим. Головне дотримуватись лінії партії і все буде фист.
Отримавши цей совєцкій спадок вже, начебто, незалежна Україна не особливо заморочувалась зі зміною парадигми й продовжувала рухатись совєцкім фарватером. А відмінити премію й започаткувати щось нове не мож було, бо ж Шевченківська (це як з перейменуванням Станіславова в Івано-Франківськ).
Втім, коли все ж з’явилися люди, котрі захотіли щось змінити, їх, через деякий час, під веселе улюлюкання натовпу поперли геть, бо на думку і влади, і плебсу премію почали вручати не тим і не так. Але все ж розігнаний Комітет щось таки встиг змінити, бо премію почали вручати не покритим мохом рустикальним митцям, а цілком таки сучасним і, не побоюся цього слова, передовим представникам мистецького світу.
Цьогоріч премію з літератури отримав Юрій Іздрик за книгу поезій “Колекція”, видану у 2023 році.
Іздрик – представник “станіславського феномену”, групи митців і літераторів Івано-Франківщини, які втілили український варіант постмодернізму і я сі тішу, що належу то цієї групи. Але мова не про мене.
Мова про те виття, яке здійнялося у соцмережах з приводу цього нагородження. Основним закидом Іздрику було те, що він вживає в своїх поезіях ненормативну лексику. При цьому, було очевидно, що більшість критиканів ніколи не читали віршів Юрка, а просто повірили комусь там на слово й уявляли собі, що тексти Іздрика – то суцільний мат.
Були й такі, які писали “хто це такий, я про нього ніколи нічого не чув (не чула)”, не підозрюючи навіть, що таким чином вони демонструють свою, скажемо м’яко, обмеженість.
Так ось. Особисто я вважаю Юрія Іздрика найкращим українським поетом теперішнього часу (та пробачить мені Жадан). Більш витонченої, крутої, чутливої, чуттєвої, глибокої та ліричної поезії я на даному часовому відрізку нашої літературної історії не читав.
А якщо десь в тексті проскакує слово “хуй”, то повірте це слово на своєму місці й вжито не з хуліганських мотивів, а тому, що так має бути.
В приведеному нижче вірші цього слова немає, бо не воно головне:
SOMETIMES
іноді любити – це мовчати
німоту прийнявши наче смерть
і стояти сторожко на чатах
міста поруйнованого вщерть
берегти руїни стіни трави
чистотіл кропиву лебеду
наче це – найважливіша справа
наче спосіб відвести біду
іноді любити – це не знати
невідомість вибравши і страх
бути зниклим безвісти солдатом
що блукає по чужих лісах
дослухатись до чужих прогнозів
до вітрів до перелітних птиць
жити снами і анабіозом
широко заплющених зіниць
бути гнаним і часами битим
стати посміховиськом юрби..
іноді любити – це любити
як ніхто й ніколи не любив
Сподіваюся колись, в якійсь державі, в якомусь зі світів вручатимуть літературну премію ім. Іздрика.
І не треба так саркастично посміхатися, Юрку.
Володимир Мулик
Джерело: Анонс контракт, 15. 3. 2025.